Рівність, гідність, право
У 2025 році виповнюється 20 років із дня прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Цей Закон став важливим кроком у розбудові демократичної та правової держави, адже створив правову основу для впровадження гендерної політики у всіх сферах суспільного життя.
Метою Закону є:
- забезпечення паритетного становища жінок і чоловіків у суспільстві;
- ліквідація дискримінації за ознакою статі;
- створення умов для рівної реалізації прав і можливостей, гарантованих Конституцією України.
Цей закон став результатом тривалого шляху, що розпочався ще в 1990 році, коли Україна лише починала свій шлях до незалежності. Перше скликання Верховної Ради, обране в умовах демократії, було переважно чоловічим — із 445 депутатів жінки змогли здобути лише 13 місць, що становило всього 2,7%. Проте, попри цей негативний баланс, почали з’являтися перші ініціативи щодо покращення становища жінок у суспільстві. Тим не менше, перші роки незалежності не принесли значних змін у законодавстві. Гендерна рівність залишалася темою, яка мала обмежене застосування, а слова «гендер» та «гендерна рівність» ще не стали частиною повсякденної політичної мови. Лише кілька років після здобуття незалежності був ухвалений Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (1992 р.), який хоча й не стосувався безпосередньо прав жінок, все ж містив кілька згадок про жінок у контексті їх ролі в сім'ї.
Водночас у самому суспільстві на фоні економічної кризи почали активізуватися жіночі громадські організації. Перші з них, як-от «Союз Українок» та «Жіноча Громада», не тільки займалися питаннями соціального захисту, але й порушували проблеми дискримінації жінок у різних сферах життя. Вони стали важливими ланками у формуванні громадської думки на підтримку рівності статей.
З 1994 року у Верховній Раді з'являється Комісія у справах жінок, охорони сім'ї, материнства та дитинства, яка стала першим органом, що серйозно звернув увагу на гендерні питання. Проте, навіть у цей період гендерна тематика не була на першому плані. Проте вже в середині 1990-х років стало очевидно, що для реальної зміни ситуації в Україні необхідно створити системну політику на рівні законодавства.
Під кінець 1990-х років, після кількох парламентських слухань щодо гендерної дискримінації, Україна почала реалізовувати зобов'язання щодо ліквідації дискримінації жінок, зокрема через ратифікацію міжнародних договорів. Важливим кроком стало ухвалення Конституції України 1996 року, яка вперше закріпила принцип рівності прав жінок і чоловіків, чітко гарантуючи, що в Україні неможливо дискримінувати за ознакою статі.
З 2000 року парламент почав активніше працювати над законопроектами, які формували конкретні механізми для забезпечення гендерної рівності. Це стало важливим поштовхом для подальших кроків у законодавчій та соціальній сферах, які стали основою для ухвалення Закону про рівні права жінок і чоловіків у 2005 році.
Законодавчий поступ у галузі гендерної рівності в Україні тривав у період IV–VI скликання Верховної Ради, хоча значний прогрес був лише на папері. На початку 2000-х жінки в парламенті становили лише 5,5%, що ускладнювало реальне впровадження змін. Активне жіноче громадянське суспільство, зокрема організації «Союз українок» і «Жіноча Громада», активно піднімало питання дискримінації жінок, що сприяло політичним змінам.
Завдяки їхній діяльності у 2003 році Верховна Рада ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок. 2004 року відбулися парламентські слухання, присвячені становищу жінок в Україні, що стало важливим кроком до визнання гендерної рівності як головного напрямку законодавчої політики.
У 2005 році після численних дебатів і тиску з боку громадянського суспільства був ухвалений Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Цей закон став першим кроком до практичного втілення гендерної рівності, хоча не передбачав спеціальних заходів для підтримки жінок у політиці, зокрема гендерних квот. Під час обговорення питання гендерних квот законодавці відкинули їх через побоювання, що це буде виглядати як «пільги» для жінок, які, на їхню думку, не могли б досягти успіху в політиці без таких заходів. Це відображало страх перед змінами та неповагу до ролі жінки в публічній сфері того часу.
Попри це, Закон відкрив нові можливості для змін, зокрема через створення у 2011 році міжфракційного депутатського об’єднання «Рівні можливості», яке стало важливим кроком у подоланні політичних бар'єрів і забезпеченні гендерної рівності.
Протягом наступних років було ухвалено ряд законів, які зміцнили позиції жінок у боротьбі за права, зокрема Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» у 2012 році та Закон про протидію торгівлі людьми.
Ці законодавчі зміни стали основою для подальшого руху до гендерної рівності в Україні. Однак боротьба за рівні права ще не завершена і продовжується через нові ініціативи, вдосконалення законів і підтримку громадських організацій.
У парламенті з’явилося понад 10% жінок, і саме тоді сформувалося міжфракційне об’єднання «Рівні можливості», яке стало ключовим драйвером законодавчих змін. Активність депутаток і впровадження системних інструментів впливали на розробку законопроєктів, у яких почали враховувати потреби та перспективи обох статей. Крім того, об’єднання ініціювало проведення парламентських слухань і круглих столів з тем гендерної рівності, що сприяло ширшому залученню громадськості до формування політики.
Серед важливих рішень варто відзначити ухвалення Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який посилив захист від дискримінації за ознакою статі, та змін до Трудового кодексу, що забезпечили рівність у доступі жінок і чоловіків до праці. У 2015 році було введено норму про 30% гендерну квоту у виборчих списках на місцевих виборах — проривне рішення, яке забезпечило жінкам ширший доступ до політики. Ці новації супроводжувалися інформаційними кампаніями та навчанням для парламентарів і громадських активістів, що допомагало поступово змінювати стереотипне ставлення до жінок у політиці.
Підписання Угоди про асоціацію з ЄС у 2014 році додало новий вимір: гендерна рівність стала частиною євроінтеграційних зобов’язань України. Відтоді питання рівних прав дедалі частіше розглядалося як критерій відповідності європейським стандартам. Під тиском міжнародних партнерів парламент почав враховувати гендерні аспекти у всіх нових законопроєктах, що дозволило створити більш комплексний підхід до політики рівних можливостей.
Справжнім проривом стало ухвалення у 2017 році Закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Він уперше ввів кримінальну відповідальність за домашнє насильство, запровадив обмежувальні приписи для кривдників та створив систему допомоги постраждалим.
У 2018 році парламент вніс зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів, криміналізувавши сексуальні домагання та примус до шлюбу. Запровадження цих норм супроводжувалося активною роботою експертів і громадських організацій, що сприяло підвищенню обізнаності суспільства щодо проблеми насильства та прав жінок.
Попри ці досягнення, сама тема «гендеру» залишалася чутливою. Депутатки згадували, що навіть у цей час у сесійній залі можна було почути побоювання і навіть відверту неприязнь до самого слова, ніби йшлося про загрозу традиційним цінностям. Але завдяки політичним дебатам і наполегливій роботі громадських організацій поступово змінювалися й суспільні уявлення. Перші спроби впровадити гендерний підхід у державні програми та бюджетування показали, що питання рівності можна інтегрувати у повсякденну політику без шкоди для традиційних цінностей.
У цей період посилилася й інституційна підтримка. Була створена посада Урядової уповноваженої з питань гендерної політики, ухвалено Національний план дій «Жінки, мир, безпека» на виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325, а також розпочато практичні кроки до ратифікації Стамбульської конвенції. Це стало доказом, що Україна вже не уникає теми гендерної рівності, а намагається будувати системну політику. Крім того, зростала роль аналітичних центрів і наукових досліджень у підготовці законодавчих ініціатив, що робило підходи до гендерної політики більш обґрунтованими та стратегічними.
